17 квітня - Вербна неділя Вербна неділя — шоста неділя Великого Посту, яка припадає за 7 днів до Великодня. Великий Тиждень, який ще називається Страсним, розпочинається Вербною неділею. Багатьма мовами світу вона називається Пальмовою неділею — з огляду на гілки пальм, що їх стелили на дорогу під час в'їзду Господа Ісуса в Єрусалим. Однак на слов'янських територіях, де пальми не ростуть, а навесні розпускається і зацвітає верба, пальмові гілки люди замінили вербними, які починають зеленіти і цвісти, відповідно змінилася назва свята: біл.Вербніца, рос.Вербное воскресенье, Неделя Цветоносная, болг.Връбница, Цветница, серб.Цвети, словац.Kvetná nedeľa (у деяких місцевостях України Вербну неділю також називають Квітною чи Цвітною).
У Вербну неділю християнами відзначається вхід Ісуса Христа у Єрусалим. За описами у Євангеліях, народ зустрічає його як царя і кидає йому під ноги пальмові листки. У середземноморському регіоні пальми вважали знаком життя і перемоги, а у Ізраїлі - символом незалежності та перемог ізраїльського царя. Ослиця (осел) за єврейською традицією є символом скромності царя і його ненасильницької влади.
Святкування і народні традиції
Віддавна особливу радість приносили шоста неділя і останній перед Великоднем тиждень, який має кілька народних назв: Чистий, Жилавий, Білий, Цвітний тиждень. Шутковим чи Квітним тижнем його називали в Галичині.
У Вербну неділю святять вербу. Люди приходять до церкви з вербовими гілками (здебільшого гілки з "котиками", інколи з зеленими листочками), гарно прикрашеними. Зранку на Богослужіння сходяться всі — старі й малі, бо «гріх не піти до церкви, як святять вербу». Коли завершується відправа і священик окропить гілля свяченою водою, то діти — одне поперед одного — стараються якнайшвидше дістати вербу і тут же проковтнути по кілька «котиків» — «щоб горло не боліло».
Колись господарі, повертаючись з церкви зі свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі по кілька гілок або — якщо було близько — то в полі, «щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток»; а решту гілок несли до хати і ставили на покуті під святими образами. Після церкви люди одне одного били такою свяченою вербою, примовляючи:
Не я б'ю — верба б'є,
За тиждень Великдень,
Недалечко червоне яєчко!
Молоді хлопці та дівчата билися свяченою вербою ще й коло церкви та дорогою додому, а, б'ючись, примовляли:
Будь великий, як верба,
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля!
В Галичині примовляли так:
Баська (лоза) б'є — не заб'є,
За тиждень — Великдень!
А також:
Шутка б'є — не я б'ю,
Віднині за тиждень: Буде в нас Великдень!
Посвячені галузки затикали у хліві та стайні, «щоб нечиста неправувала, а шутка захищала хату, хлів, двір од грому й пожежі». Решту ж клали за образи на покуті
Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. «Гріх ногами топтати свячену вербу», а тому навіть найдрібніше освячене гілля, якщо воно залишалося на наступний рік, палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило.
На честь верби — вісника весни — сільська молодь влаштовувала свято. «Вибравши з-поміж себе найудатливішу юнку, дівчата прихорошували її котиками та розпуклими вербовими галузками, наспівуючи веснянку: „Ой вербо, вербо, вербице! Час тобі, вербице, розвиться!“. Взявшись за руки, водили хороводи… Тим часом дітлахи на різні голоси закликали весну змайстрованими з верби свистульками. Таке видовище вражало своєю поетичністю й красою»