17 квітня - Вербна неділя
Вербна неділя — шоста неділя Великого Посту, яка припадає за 7 днів до Великодня. Великий Тиждень, який ще називається Страсним, розпочинається Вербною неділею. Багатьма мовами світу вона називається Пальмовою неділею — з огляду на гілки пальм, що їх стелили на дорогу під час в'їзду Господа Ісуса в Єрусалим. Однак на слов'янських територіях, де пальми не ростуть, а навесні розпускається і зацвітає верба, пальмові гілки люди замінили вербними, які починають зеленіти і цвісти, відповідно змінилася назва свята: біл. Вербніца, рос. Вербное воскресенье, Неделя Цветоносная, болг. Връбница, Цветница, серб. Цвети, словац. Kvetná nedeľa (у деяких місцевостях України Вербну неділю також називають Квітною чи Цвітною).

У Вербну неділю християнами відзначається вхід Ісуса Христа у Єрусалим. За описами у Євангеліях, народ зустрічає його як царя і кидає йому під ноги пальмові листки. У середземноморському регіоні пальми вважали знаком життя і перемоги, а у Ізраїлі - символом незалежності та перемог ізраїльського царя. Ослиця (осел) за єврейською традицією є символом скромності царя і його ненасильницької влади.

Віддавна особливу радість приносили шоста неділя і останній перед Великоднем тиждень, який має кілька народних назв: Чистий, Жилавий, Білий, Цвітний тиждень. Шутковим чи Квітним тижнем його називали в Галичині.

У Вербну неділю святять вербу. Люди приходять до церкви з вербовими гілками (здебільшого гілки з "котиками", інколи з зеленими листочками), гарно прикрашеними. Зранку на Богослужіння сходяться всі — старі й малі, бо «гріх не піти до церкви, як святять вербу». Коли завершується відправа і священик окропить гілля свяченою водою, то діти — одне поперед одного — стараються якнайшвидше дістати вербу і тут же проковтнути по кілька «котиків» — «щоб горло не боліло».

Колись господарі, повертаючись з церкви зі свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі по кілька гілок або — якщо було близько — то в полі, «щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток»; а решту гілок несли до хати і ставили на покуті під святими образами. Після церкви люди одне одного били такою свяченою вербою, примовляючи:

Не я б'ю — верба б'є,

За тиждень Великдень,

Недалечко червоне яєчко!

Молоді хлопці та дівчата билися свяченою вербою ще й коло церкви та дорогою додому, а, б'ючись, примовляли:

Будь великий, як верба,

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля!

В Галичині примовляли так:

Баська (лоза) б'є — не заб'є,

За тиждень — Великдень!

А також:

Шутка б'є — не я б'ю,

Віднині за тиждень: Буде в нас Великдень!

Посвячені галузки затикали у хліві та стайні, «щоб нечиста неправувала, а шутка захищала хату, хлів, двір од грому й пожежі». Решту ж клали за образи на покуті

Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. «Гріх ногами топтати свячену вербу», а тому навіть найдрібніше освячене гілля, якщо воно залишалося на наступний рік, палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило.

На честь верби — вісника весни — сільська молодь влаштовувала свято. «Вибравши з-поміж себе найудатливішу юнку, дівчата прихорошували її котиками та розпуклими вербовими галузками, наспівуючи веснянку: „Ой вербо, вербо, вербице! Час тобі, вербице, розвиться!“. Взявшись за руки, водили хороводи… Тим часом дітлахи на різні голоси закликали весну змайстрованими з верби свистульками. Таке видовище вражало своєю поетичністю й красою»